Мила Ульріке!
Я дуже рада твоєму листу! Він такий теплий та щирий, що можна прикладати до рани.
Взагалі війна – це час листів. Вона розкидає людей у різні боки і ті прагнуть дотягнутися один до одного всіма доступними способами. Люди відправляють назустріч одне одному слова, які можуть стати останніми, і цінність яких зростає від цього багаторазово. Люди відправляють один одному важливі слова, і часто це працює чарівним чином. Такі листи чи звичайні смс, текстові чи голосові повідомлення, короткі чи довгі телефонні розмови, повір мені, немов простягнута вчасно рука, здатні витягти з трясовини депресії, розворушити в ступорі, вказати дорогу з дрімучої розгубленості та безпорадності.
В оточеному Маріуполі, де під жорстоким неспинним артилерійським вогнем і авіаційним бомбардуванням я провела три найжахливіші тижні свого життя, особливим, неймовірно важким випробуванням була відсутність зв’язку із зовнішнім світом. Знаю, це неможливо уявити, доки не відчуєш на собі. Просто повір! Люди задихалися в інформаційному вакуумі й готові були ризикувати життям, щоб почути рідний голос по телефону або отримати коротку смс від близької людини. За словом, добрим, підтримуючим, безцінним словом, люди вибиралися з сховищ і йшли через все місто до місця, де іноді можна було спіймати зв’язок. Вони приходили до офісу одного з мобільних операторів, де просто на вулиці якийсь самовідданий чоловік, волонтер або добрий чарівник, щодня приносив із дому та підключав власний генератор.
Люди йшли туди з усіх боків, пробиралися через руїни, просочувалися чи проривалися через лінію фронту, а потім довго стояли на цьому перехресті під безперервними обстрілами, беззахисні та зворушливі. Я бачила, як у спробах зловити мережу, багато хто з них піднімає телефони над головою, і мені здавалося, що так вони звертаються до Бога. Але згори їх бачив не лише Бог. Російські літаки, що пілотуються російськими льотчиками, скидали на їхні голови російські бомби.
Далеко не всім з тих, хто приходив на те перехрестя, вдавалося дотягнутися до свого адресата, далеко не кожному вдавалося повернутися потім у свій підвал… Я теж була на тому перехресті. Якимось дивом, всього на півхвилини, розминулась там із авіабомбою. Хтозна, можливо, це було того самого дня, коли ти написала мені свого листа.
Я не отримала його там. Не отримала і дорогою з пекла. Я закрила тоді свої соціальні мережі, щоб не наражати на додаткову небезпеку тих, хто їхав зі мною в автивці. Мої сторінки у ФБ рясніють українською символікою, наявність якої розцінювалася на російських блок-постах, як прояв войовничої непокори та привід взяти людину в полон. Свій телефон, заповнений фотографіями довоєнного жовто-блакитного Маріуполя та щасливих людей у дратуючих росіян вишиванках, знімками з друзями, багато з яких «мали нахабство» бути українськими військовослужбовцями і, відповідно, носити військову форму, цей звичайний телефон з артефактами нормального життя я ховала в чобіт. І це у 21 столітті у центрі Європи!
Вибравшись із окупованої території, я опинилася по інший бік невидимої «звуконепроникної» стіни. У Маріуполі, а саме в підземеллях «Азовсталі», ще залишався мій чоловік. Кільце навколо захисників міста стискалося, жорстокі орки нещадно обстрілювали територію комбінату з усіх можливих видів зброї. День у день я практично в прямому ефірі спостерігала, як озвірілі від небаченого героїзму наших хлопців варвари намагаються вбити мою рідну людину. Раз на кілька днів мій чоловік виходив на нову, знайдену на території заводу, точку зв’язку, щоби сказати, що живий. Ми не розмовляли, а лише обмінювалися повідомленнями, адже будь-який звук міг видати мого Діму лютому ворогові.
Ти не уявляєш, люба Ульріке, як я раділа цим повідомленням, а потім до нового сеансу зв’язку божеволіла. Щоразу ми говорили один з одним, ніби востаннє, і я не знала, чи дістався мій чоловік після цього короткого віртуального побачення до укриття чи впав, вбитий рашистським снарядом десь дорогою. В той час я жила з телефоном у руках. Здається, я не випускала його ні на мить.
Новим випробуванням став рашистський полон, до якого потрапили ті, кому вдалося вижити на «Азовсталі». До них застосували процедуру extraction, що передбачає цивілізоване виведення військового підрозділу з «котлу». Але в результаті прирва між мною і Дмитром зросла ще більше. Якщо до «Азовсталі» мені вдавалося дістатись хоча б смс-ками, то російські катівні здалися мені іншою планетою, на якій людські закони не діють. Відповідно до Женевської конвенції полоненим має надаватися право на листування: не менше двох листів та чотирьох коротких повідомлень на місяць. За чотири місяці я не отримала жодного.
І ось тепер, люба Ульріке, я знаю про листи все. Я – поетка, і завжди вірила у силу слова, але за останні півроку переконалася у цьому стократ. І саме тому я безмежно вдячна тобі за обидва твої листи. За те, яке я не отримала в Маріуполі, і те, що зігріло мене зараз.
Я з усмішкою представляю тебе в красивому і мирному Оксфорді, в якому поки що не бувала, тішуся вашому з файним і талановитим Григорієм Семенчуком концерту, і щасливо посміхаюся в монітор. На хвилинку я, ніби вирвалася з війни, і опинилася там із вами.
Що ж, передай Оксфорду і мій український привіт! Успіхів вам і повної зали глядачів на концерті!
Напиши мені потім про нього, гаразд?
А я обіймаю тебе.
Поки що віртуально.
З теплом, Оксано
