Люба Бараа!
Дякую за тепло і глибоке розуміння, яке я отримую в твоїх листах! Дивовижно, як схожий травматичний досвід і однакові цінності скоротшують відстані між людьми. Я відчуваю це і щиро дивуюсь, що ще недавно зовсім тебе не знала. Сьогодні ти стала ще однією людиною, за яку я молюсь і за яку тримаюсь.
Нас зближує навіть те, наскільки схожими виглядають тепер Маріуполь і Дамаск, адже на світлинах мого міста ти бачиш і власний біль. Як дивно: це були геть різні міста, але тепер їхні руїни виглядають так само. Я вбачаю тут якийсь страшний символізм. Він полягає в тому, що перед руйнівною силою всі ми однаково вразливі. Коли люди зрозуміють це?
Мені спало на думку, що в центрі кожного з міст всіх країн, де були війни, замість зведення нових пам’ятників і музеїв, треба залишати вулицю, площу або квартал руїн. Це було б найяскравішим нагадування про те, як виглядає війна і яким маленьким і беззахисним перед нею є кожен з нас. Люди в Європі і Америці, в країнах, які вже давно залікували свої рани, прагнуть забути, не знати, абстрагуватись навіть від думки про імовірність подібного. Нові покоління думають, що достатньо не хотіти війни, аби її не сталось. Насправді небажання не запобігає трагедіям, неготовність до війни не зупиняє агресора, а лише стимулює його. Якщо б в центрі Кельна, Мюнхена, Роттердама чи Варшави залишалась аутентична пам’ятка жахливої трагедії, люди кожного дня відчували б, чим загрожує легковажне ставлення до «пожежі у сусідній кімнаті» і наскільки потужною може бути сила зла, мішенню якої є і завжди залишається кожен з нас.
Я часто думаю про зло, як таке. Звідки воно береться, чому виникає? Я маю десяток історичних пояснень російській жорстокості, втім жодне не виправдовує і не пробачає аж таку. Що, замість крові, має текти по жилах дружини, яка заохочує власного чоловіка ґвалтувати українських жінок і дітей в Ірпіні та Гостомелі, що, замість серця, має битися в грудях російського солдата, який женеться на танку за двома хлопчиками, а потім стріляє в них під Херсоном, яка зайва хромосома дає людині внутрішній дозвіл насилувати 75-річну стареньку, 8-річну дитину, напівпритомного полоненого? Як назвати людей, що сидять за пультом дрону і полюють на бабусю, яка пасе кіз, а потім акуратно добивають кіз – одну за одною? Який діагноз мають покидьки, що зняли скальпи та відрубала пальці і п’яти двом бучанським пенсіонерам? В цьому немає ані стратегічної необхідності, ані логіки, жодної логіки, крім кровожерливого бажання завдавати болю. Ці реальні історії досі здаються мені збоченою фантасмагорією, яка може виникнути лише в запалених мізках маніяка. Мені страшно вимовляти це навіть пошепки, та я зобов’язана кричати про це на весь світ.
Міжнародне гуманітарне право, а саме Женевські конвенції, гарантують військовополоненим збереження життя, натомість Росія не просто вбиває, а жорстоко закатовує їх до смерті. Мер міста Дніпрорудне Євгеній Матвєєв провів у полоні 2 роки 8 місяців. Додому росіяни передали понівечене тіло чоловіка з ознаками тортур, а саме «травмами тулуба, множинними переламами ребер, ушкодженням легень та плеври». В тому ж кізельському СІЗО №3 (Пермський край, Росія) вбили і українську журналістку Вікторію Рощину. Її тіло буквально випатрали і повернули без головного мозку, очних яблук і частини трахеї, проте з імовірним переламом під’язикової кістки, який зазвичай свідчить про задушення. Уяви, люба Бараа, якими жахливими були останні дні гарної, тендітної, зовсім юної ЦИВІЛЬНОЇ (!) дівчинки, що їй довелось пережити!
4 вересня 2025 року з’явилась інформація, що у полоні РФ закатували двох 16-річних підлітків із Мелітополя – Данила Дахова та Павла Гримака. Даня та Павло були звичайними хлопчиками, захоплювалися краєзнавством, часто брали участь у прибираннях лісу, висаджували дерева. Чітка громадянська позиція та участь у мирних патріотичних заходах стали достатньою підставою, щоб ув’язнити підлітків, а згодом замучити їх до смерті. Це не поодинокі, навпаки – системні випадки, Бараа! Якщо подібне відбувається стосовно цивільних, то уяви, що доводиться пережити (або не пережити…) військовим!
Оборонець Маріуполя Морпіх Павло Божко потрапив до полону РФ у квітні 2022. За 8 місяців чоловіка закатували у виправної колонії під Тулою. За словами звільненого побратима половину цього часу Павла тримали в карцері. Він втратив 50 відсотків своєї ваги. Його допитували струмом, відбили нирки, ноги і селезінку. Повернений з полону український військовий Олексій Анулія, який потрапив до карцеру після Павла, розповів, що перед смертю той надряпав на стіні повідомлення. “Мамуля, я тебе люблю… Мене забере Бог… Я не витримаю це… Моє серце не витримає це,” – написав хлопець.
Цивільну Ганну Самойлову катували медичними інструментами та відірвали на руках нігті. Жінці вдалось вижити і винести з російської в’язниці свою порцію доказів про воєнні злочини росіян. Вона виглядає так: «Спочатку тебе б’ють головою об стіну, потім б’ють у кадик, потім – у живіт. Ти нахиляєшся, і тебе знову починають бити…“. Під час одного з допитів, нелюди зламали Ганні усі пальці ніг і намагалися випалити паяльником на тілі …смайлик. Смайлик, Бараа, уявляєш?! Мабуть, це здавалось виродкам дотепним.
64-річного стоматолога із Донецька Ігоря Кірʼяненка 7 років тримали в донецькій колонії. Йому вибивали зуби, ламали ребра, катували струмом, під’єднуючи дроти до вух і геніталій. Коли Ігоря привезли до тюремного ізолятора, чоловік перебував в такому важкому стані, що адміністрація відмовлялась його приймати. При цьому в супровідному документі в’язня було зазначено – “впав зі сходів”.
Кілька звільнених з полону розповідали мені про померлого на їхніх руках в камері побратима. Той корчився на підлозі камери від жахливого болю через рідину в легенях, втім допомоги не отримав. Так само, як не отримали допомоги обпечені, пошматовані, важко поранені під час теракту в Оленівці полонені. Ті, хто не загинув в «бараку 200» одразу, стекли кров’ю або померли від больового шоку на очах надзирателів і власне начальника колонії, який спостерігав за стражданнями ще живих людей із філіжанкою кави в руці.
В липні цього року з полону звільнили бійця Маріупольського гарнізону Олександра С. Його фото «до і після» заполонило інтернет: чоловік змінився до невпізнання і був схожий на мумію. Багато коментаторів в соцмережах виказували сумніви щодо реальності людини на знімку, припускаючи, що фото згенеровано за допомогою штучного інтелекту. Тим часом я навідувала Олександра в шпиталі, бо він – чоловік моєї подруги Олени. Дівчина особисто виставила ці фото в інтернет не для того, аби підняти власний рейтинг, а для того, щоб привернути увагу світової спільноти та попередити подібні злочини в майбутньому.
Я спостерігала за хвилею недовіри і думала про те, що таким чином люди намагаються виправдати власну безпомічність або бездіяльність. Злочин поруч вимагає відповідної реакції, твоєї активної допомоги жертві й протидії агресору. Нездатні на це обирають сховатися за нерозуміння і заперечення, воліють зробити вигляд, що не помітили злочину або спростувати/знецінити його. Втім, називаючи світ демократичним, я даю йому аванс і все ще сподіваюсь, що він виправдає мою довіру. Адже це потрібно йому не менше, ніж мені. Ми живемо в одному великому, але спільному просторі. В 30-40 роки минулого століття Європі вже довелося заплатити за власну необачність. Досвід наших дідів показав, що якщо не зупинити зло у зародку, воно може поглинути і тебе. А наше із тобою завдання, любо Бараа, не дозволити світу ігнорувати очевидне. А ще якомога голосніше називати героїв і злочинців на ім’я.
Дякую, що в цій справі ми – разом!
Обіймаю.
Оксана із України
