Люба Бараа!
Я глибоко розумію тебе. Не знаю, чи повіриш, але деякі думки, схожі на твої, виникають і у мене. Я дивлюсь на себе в дзеркало, бачу сліди, які залишила на моєму обличчі війна, втім сподіваюсь, що люди навколо запам’ятають не темні кола під очима й ранню сивину, а мою щиру усмішку і безмежну любов до цього непростого, суперечливого, але прекрасного світу. Я залишилась без дома, моє місто, зруйноване вщент, тепер окуповане ворогом, мій чоловік, винний лише в тому, що став на захист рідної землі, вже понад три роки знаходиться в полоні, а над моєю головою щодня, наче хижаки, літають російські дрони і ракети, кожна з яких будь-якої миті може знайти мене. Та навіть якщо це станеться, я хочу, аби пам’ятником мені була любов, запах паперових книг, життєдайні обійми, веселі спогади друзів, щасливі онуки, а ще гойдалка з видом на море в моєму, звільненому від російських покидьків Маріуполі. Я мрію, щоб цей світ став трішечки добрішим і справедливішим, навіть якщо це станеться вже після мене. Втім я дуже хочу побачити таки це на власні очі. А для цього мені потрібна наша Перемога.
Я пишу «наша», маючі на увазі не лише українців. Мені хочеться вірити, що весь цивілізований світ зацікавлений в перемозі добра над злом. Бо коли молода мама в Німеччині, Італії, Британії або Нідерландах колисає свою новонароджену дитину і мріє про довге і щасливе життя для неї, хіба може вона залишатися байдужою до понад 300 тисяч дітей, які народилися в Україні від початку повномасштабного вторгнення і вже по факту народження одразу перетворилися на мішені? Дехто з них з’явився на світ просто під час російських атак, під російськими бомбами і ракетами, а дехто – вже загинув, раніше, ніж сказав своє перше слово і зробив свій перший крок.
Десь там, за кордонами України наші втрати перетворюються на безлику статистику, якій важко співчувати. Та я нагадую: за нею – реальні люди, які могли жити довго і щасливо, якби їхнє життя не забрали росіяни. Саме тому я волію називати імена.
Одну з наймолодших дітей, загиблих вслідок російської збройної агресії, звали Кіра Глодан. Дівчинці було лише три місяці. Ракета, випущена за наказом російського президента Путіна 23 квітня 2022 року, влучила просто в дитячу кімнату звичайного житлового будинку Одеси. Разом із Кірою російські злочинці вбили її маму Валерію та бабусю Людмилу – одразу три покоління жінок одного роду. Батько дівчинки, Юрій, загинув через 18 місяців після рідних. Тепер одеська вулиця Ільфа і Петрова перейменована в пам’ять про родину Глодан, але чи від цього легше?
Рада безпеки ООН нарахувала біля 600 дітей, які загинули в Україні від 24 лютого 2022 року, та реальна кількість вбитих Росією дітей набагато більша! Офіційна статистика не враховує вбитих на окупованих територіях, адже окупаційна влада докладає максимум зусиль, аби приховати масштаби воєнного злочину. Перше, що привезли росіяни в захоплений ними Маріуполь були мобільні крематорії. Втім полум’я, що пожирає плоть, не здатне стерти пам’ять! Жахлива правда про безпрецедентний злочин РФ проти людяності, міститься в іменах.
Особисто я можу назвати понад пів сотні імен загиблих лише за два місяці облоги Маріуполя діточок. Це десятирічна подружка моєї племінниці Аня Судак та її старша сестричка Софія, це дві маленькі актриси міського театру – Соня та Єлизавета, це гімнастка Катя Дяченко та чемпіонка України з важкої атлетики Аліна Перегудова. Троє чудових хлопчиків Панасенко Діма, Полун Рома та Пилипенко Богдан залишилися під завалами будинку номер 58 на вулиці 1 травня. Роману Мясоєдову розстріляли в спину, коли та вибігла на двір по воду. Шестирічну Тетянку Мороз намагалась закрити своїм тілом мама. Жінка загинула одразу, а дівчинку привезли до лікарні, реанімаційне відділення якої, як виявилося, було розбомблене напередодні, тому дитину врятувати не вдалося.
Кирилу Хандельди і Мирославі Литвиненко було лише по півтора рочки, Тимофію Курильченко і Кароліні Хаджаві – по два з половиною, Орині Антипенко і Вероніці Орфіняк – по три, Домініці Голяковій – чотири, Даші і Максимчику Задніпровськім – по три місяці.
Михайлик Панкіних загинув на руках у мами. Це сталося в ніч на 23 березня 2022 року. Їхні тіла дістали з-під завалів лише влітку. А ось Дмитрик Шувалов помирав на самоті. В березні 2022-го його батька вбив російський снайпер. Дмитрик, хлопчик із ментальними порушеннями, не міг подбати про себе самостійно. Тіло дитини знайшли тільки за два місяці – у травні.
Тільце 6-річної Тетянки теж дістали з-під завалів зруйнованого будинку. Її мати загинула під час бомбардування, а дівчинка ще довго залишалася в заваленому підвалі сама, боролася за своє життя, так і не змогла вибратись і врешті померла від зневоднення. Чи готовий хоча б уявити подібне тато 6-річної дитини в Німеччині, Австрії, Бельгії або Данії?
Цих трагедій, що сталися в центрі Європи, вже не відвернути, та питання в тому, скільки ще українських дітей стануть жертвами російської агресії лише тому, що цивілізований світ бореться зі злом недостатньо наполегливо й недостатньо швидко? В сучасній Європі і Америці, що декларують прагнення до гуманності, чи можна вважати гуманною дипломатичну недоторканність вбивць? Чи дійсно демократичним є світ, в якому попри всі воєнні злочини, порушення Женевських конвенцій та ігнорування Міжнародного гуманітарного права, країна-агресор залишається членом Ради Безпеки ООН, ба більше – має право вето, отже можливість зухвало блокувати будь-які не зручні для себе рішення більшості?
Те, що відбувається на території України, не просто зневага до демократичного світу, це пряма загроза його стабільності. Поки світ вкотре дає терористові останній шанс, той нарощує свої потужності і ще більше стискає кровожерливі щелепи. Смак крові і безкарність зробили з Росії небезпечного для всіх монстра. Пересічні Європейці здебільшого все ще заперечують загрозу стосовно себе, але це все одно, що ховати голову в пісок. Війна проти демократії вже іде, просто поки що на території України.
В лютому 2022 в Маріуполі мені хотілося вірити, що війну можна перечекати в підвалі, адже світ зреагує і зупинить безчинства.
Столиця України, ніч проти 17 червня 2025, четвертий рік повномасштабного вторгнення, а я досі «в тому маріупольському підвалі»…
175 шахедів, 14 крилатих ракет, 2 балістики за одну ніч.
Втомлена від вселенської несправедливості, наступного дня я ще молюся за хлопчину, батьки якого чекають на диво біля зруйнованої російською балістичною ракетою київської багатоповерхівки. Дива не стається. Я читаю про це в новинах, які завтра втратять актуальність й посунуться іншими. Я боюсь цього, тому зберігаю фото незнайомого хлопчика до свого архіву, наче це подовжить його життя. Я повертаюсь до фото батьків, торкаюсь поглядом їхніх не захищених від долі й сторонніх поглядів спин. На цій світлині – мить, коли надія ще лишалась. На жаль, реальне життя неможливо прогорнути в зворотному напрямку, як світлини. 25 загиблих та понад 130 поранених за одну ніч лише в одному місті.
Фейсбук видаляє мій чесний допис про це за «розпалювання ворожнечі». Тоді я дублюю його сюди, розповідаю тобі, намагаюсь закарбувати одну з трагічних історій моєї багатостраждальної, але нескореної України тут, в окремо взятому приватному листі письменниці із Сирії. Я довіряю її тобі на збереження, адже не знаю, куди саме прилетить наступна російська ракета…
Я переживаю важкі часи, втім, в будь якому випадку, я щаслива бути жінкою! Я хочу народжуватись нею кожного наступного разу, аби мати змогу приносити в цей світ нове життя, і обов’язково в Україні, аби побачити, якою сильною і квітучою вона стане. І нехай я завжди народжуватимусь поеткою, що не боїться почуттів, не соромиться зморшок і радіє новим ранкам. А гойдалка над морем в звільненому Маріуполі хай станеться зі мною ще в цьому житті! Бо я дуже скучила за моїм містом. Бо окупанти ніколи не любитимуть його так, як я. Бо я мрію запросити туди тебе.
А поки обіймаю.
З теплом, Оксана із України
