Люба Бараа!
Дякую тобі за те, що ділишся зі мною своїми болючими спогадами, важкими думками, світлими, хоч і не певними сподіваннями та дуже особистими почуттями. І дякую за те, що теж можу поділитись всім цим із тобою! Листи до далекої, майже незнайомої людини, схожі на пташенят, яких випускаєш в небо. Ти не знаєш, яка доля їх спіткає, чи дістануться вони пункту призначення цілими і неушкодженими відстанню, мовним бар’єром, різницею в життєвому і травматичному досвіді, вихованні та світосприйнятті, чи будуть зустрічені адресатом з теплом і розумінням, втім відпускаєш їх легко, адже випускаєш на волю. Просто тому що думки, як і птиці, мають бути вільними.
На жаль, в світі це не завжди так. Я пам’ятаю радянське минуле, в якому правда не мала змоги відхилятись від «лінії партії та уряду», а якщо відхилялась, то не наважувалась зазвичай виходити за межі маленьких кухонь і ще меншого кола тих, кому можна було її довірити. Навіть за часів мого дитинства, яке припало на період Брєжневського застою, обговорюючи війну в Афганістані або розповідаючи політичні анекдоти, переходили на шепіт. Одному з моїх знайомих довелося було червоніти на університетських зборах за невинний принт маленького прапорця Великої Британії на наплічнику, а двох дівчаток-однокласниць довго ганьбили на Раді піонерської дружини, а потім винесли сувору догану лише за святкування їхніми родинами Великодня. В 80-ті за правду доводилось червоніти і вибачатись перед колективом, в 60-ті, 40-ві, 20-ті за неї можна було сплатити свободою і життям.
Мені пощастило: моя бабуся – тихенько і виключно сам на сам -розповідала мені трагічні історії нашої родини про так зване «розкуркулення» (репресії за класовою, соціальною та майновою ознаками, а кажучи просто – узаконене радянською владою пограбування селян в 30-ті роки минулого сторіччя), про голодомор (штучний голод, влаштований в Україні в 1932-1933 та 1946-1947 роках), про політичні репресії, табори, депортації і примусові масові переселення, які торкнулися, та ні, не торкнулися, а важким катком пройшлися по долях моїх пращурів.
Ці бабусині історії, почуті під час збирання малини або ліплення вареників, вражали мене набагато більше, ніж дитячи казки і навіть пригодницькі романи, адже сюжети ці були не видумані, а важко прожиті реальними людьми. Напевно, ще відтоді перше місці в моєму особистому рейтингу книг і фільмів посів Нон-фікшн, мета якого не захоплювати яскравим неймовірним сюжетом, а безжально й безкомпромісно вражати правдою, зберігати її, доносити до нащадків, вчити її поважати і нею користуватись.
Це те, що намагаєшся робити і ти, люба Бараа. Колись тобі забракло 220 балів, щоб вчитися на журналістку, втім врешті – не забракло сміливості та рішучості, щоб стати нею. Твоєю душею і рукою керує загострене відчуття справедливості, пристрасне прагнення зробити цей світ кращим, потреба зберігати і передавати свій досвід іншим. Диваки, які це роблять, сподіваються, що в майбутньому це допоможе запобігти війнам і злочинам проти людяності і здорового глузду. Та чи допоможе?
Наше покоління теж отримувало в спадок важливі меседжі. Поети, письменники, історики та філософи минулого волали про жахи війни, бабусі й дідусі попереджали нас про це. Та правда в тому, що просто не хотіти війни – замало, до неї потрібно бути готовим. Правда в тому, що в кожному поколінні народжуються зокрема й ті, кому вбивство й знущання приносить насолоду та гроші. Правда в тому, що боротьба світла та мороку не припиняється ніколи.
Пам’ятаю, як подумала про це в підвалі звичайної маріупольської п’ятиповерхівки, яка щохвилини здригалася від вибухів російських бомб в березні 2022. Восьмирічний хлопчик Денис, що сидів біля мене на підлозі, розповів тоді, як рятував з-під обстрілу свого друга – плюшевого ведмедика, а потім довгою страшною дорогою від свого дому до нашого бомбосховища затуляв йому очі-ґудзики, щоб той не боявся. Я уважно слухала, намагалася проковтнути біль і приборкати лють, а ще пишалась, бо дорослий, багатий, владний президент сусідньої країни, який прийшов, аби вбити цю дитину, не міг її здолати. В двобої між хижими щелепами і чуйним серцем перемагало Серце.
Саме це я спостерігаю від початку війни. Котрий рік у відповідь на збочену агресію піднімається, гуртується і захищає своє Велика Любов і неймовірна Сила Духу. Чоловіки й жінки мирних професій беруться за зброю й вишукувуються вздовж лінії зіткнення Добра зі Злом. Цивільні в тилу перетворюються на волонтерів-чарівників. Українці на окупованих територіях чинять спротив прибульцям. Мами і дружини загиблих героїв підхоплюють і гордо несуть їхні прапори. Діти швидко дорослішають, надто швидко…
- Давайте заспіваєм дитячу пісню, – пропонує мій друг-поет на зустрічі з третьокласниками.
- Давайте краще патріотичну, – відповідають ті.
У кожного з них надто великий життєвий досвід. Наші діти на звук відрізняють вороже реактивне БПЛА від українських ППО, знають, що робити під час атаки, вміють надавати першу допомогу, ось вже четвертий рік вчяться в підвалах і ночують в метро. Їхні батьки обіймають їх здебільшого словами, телефонуючи з фронту. Дехто з малих не встигає побачити тата або маму, бо народився вже після їхньої загибелі, а дехто кожного тижня виходить на мітинги, бо чекає рідних з полону або зі страшної туманної «безвісті». А ще дівчатка обрізають коси, а хлопчики продають свої іграшки, щоб спрямувати гроші на РЕБ для захисників.
– Коли виросту, – каже Давид, – я стану військовим.
– А тобі не буде страшно? – запитую я.
– Ні! – впевнено відповідає хлопчик і раптом починає плакати.
Він плаче коротко й тихо – не як дитина. Це дорослі сльози зовсім юного, тринадцятирічного, але вже чоловіка, якому болить не подряпане коліно, не поламаний велосипед, не заборона на тік-ток, а скривавлена Батьківщина, його народ, що потерпає від лютого ворога. Ці сльози – клятва Україні у вірності.
Ми познайомились в червні цього року біля дев’ятиповерхівки, зруйнованої внаслідок влучання російської балістичної ракети, в одному зі спальних районів Києва, куди Давид і ще кілька дітей від десяти до шістнадцяти років, замість гратися у хованки, рибалити або ганяти наввипередки, прийшли, щоб допомогти дорослим розбирати завали. Відтоді мій новий друг, тринадцятирічний Давид, під час кожного нічного обстрілу надсилає мені смс підтримки, аби переконатись, що я чула сирену і спустилась в укриття. Поки на нас полюють дорослі росіяни, ця дитина робить все, щоб врятувати хоча б когось. Він робить все, щоб врятувати Світ. А чи робіть Світ усе, щоб врятувати Давида?
Як вважаєш, Бараа?
