Люба Асал!
Зима у Вермонті холодна і сніжна, як у моєму дитинстві.
Коли була малою, думала, що сніг – урочистий одяг, який наш світ вдягає тільки на свята. Мушу зазначити, що в дитинстві мій «світ» складався з Хмельницького та його передмість. Я ще не знала, що в різних частинах світу зміна пір року відбувається не одночасно. Не уявляла, що десь може не бути снігу на Різдво…
Але щороку снігу падало дедалі менше. Мені вже не купували дублянок і шуб, величезних колючих светрів і рукавиць, а в місцевому парку рік припинили проводити конкурси снігових скульптур через «брак матеріалу».
Востаннє так багато снігу як тепер за вікном, я бачила навесні 2013 року. Зима тоді не була аж надто сніжною, зате наприкінці березня його випало так багато, що можна було зустріти сноубордистів на центральних вулицях Києва. Наступної весни Крим уже було анексовано росією, а на Сході України йшла війна – було не до того, аби згадувати торішній сніг.
У минулому році в Бучі снігу було небагато. Він лежав недовго і досить швидко танув…
Коли я тікала з дому 24 лютого, то дуже боялася, що почне падати сніг. У хуртовину легко заблукати, особливо в лісі. А коли хуртовина вщухне, буде складно сховатися, бо сліди дуже помітні на свіжому снігу. Тож у разі, якби мені не вдалося втекти, то й сховатися було б складно.
Та коли випав сніг, я була вже далеко від лінії фронту – на кордоні з Польщею грілася біля бочки з вогнем. Ми з іншими біженцями згадували такі ж бочки на Революції Гідності. Вісім років після неї наші обличчя знову були розпашілими, наш зимовий одяг знову пахнув вогнищем, ми серед ночі були не вдома, їли з одноразового посуду те, що приготували для нас інші, і сподівалися, що вранці все закінчиться, ми переможемо, і всі повернемося до своїх домівок щасливими…
Я часто тепер згадую Революцію Гідності, бо саме вона зробила мене поеткою. Раніше я писала прозу. Але під час революції в мене не було достатньо часу навіть на сон – не те, що на роман чи бодай оповідання. Мені здавалося, що слова у довгих реченнях більше приховують, ніж говорять, тож я почала писати вірші, оскільки вони видавалися мені більш чесною формою творчості. Я й досі вважаю, що вага слова у вірші значно більша, ніж вага слова у романі. Що коротший текст, то більше у ньому важить кожне слово. Навіть цей лист до тебе був би значно більш концентрованим, якби в ньому було менше слів, які приховують те, що мене насправді тривожить, а саме:
- Я досі не вдома.
- Не була вдома 11 місяців.
- Сумую за домом.
- Мені добре там, де я зараз.
- Я почуваю провину за те, що мені добре.
- Кілька моїх знайомих загинули на війні.
- Мій вітчим отримав повістку, але його комісували за станом здоров’я. У нього Альцгеймер.
- Мама склала тривожну валізу.
- Бабуся і дідусь не планують евакуйовуватися у жодному разі.
- Я зволікаю з відповідями на всі листи та інтерв’ю, бо сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і потреба у цих відповідях зникне.
- Війна не закінчується. Я не вкладаюся в дедлайни.
- Тому я довго тобі не відповідала. Вибач за це!
Зараз я працюю над сценарієм фільму «Земля м’яка» про історію моєї родини і війни. Спершу це здавалося дуже простим завданням, бо я була переконана, що знаю все про свою сім’ю.
Я знала, що у 20 років моя прабабуся Марія стала біженкою. Від нацистської окупації вона втекла з України аж у Казахстан. Там народилася моя бабуся Світлана. Чоловік Марії, Ульян, на війні був двічі поранений – рани на його нозі не гоїлися і він ходив на милицях сорок років.
Я знала, що вночі з 14 на 15 липня 1989 року моя мама Ольга прилетіла в аеропорт Сухумі. 15-16 липня в Сухумі відбувся збройних конфлікт грузинів із абхазами. Щоб подзвонити додому батькам, мама їхала через блокпости у багажнику. Тоді їй було 22.
У дитинстві я часто розглядала старі сімейні альбоми. У 2021 навіть їздила в експедицію та збирала свідчення про свою родину. Та коли почала писати сценарій, зрозуміла, що окрім кількох повторюваних історій, не знаю нічого. Я звикла бачити всіх моїх рідних старшими, а їхні досвіди – далекими, чужими, незрозумілими. Я пам’ятаю Марію змученою старою жінкою, прикутою до ліжка. Тому коли вона розповідала історії про Другу світову, я саме такою її й уявляла. Коли якісь історії про Другу світову розповідали мої бабуся і дідусь, я уявляла їх бабусею і дідусем, а не дітьми 4-6 років. В дитинстві я слухала їхні історії на ніч як казки і не могла уявити, що колись зможу сказати: «Як і моя прабабуся, я на власні очі бачила бомбардування».
Марія часто розказувала про ешелон із біженцями, який обстрілювали з літаків, і про рома, який поховав у полі всю сім’ю після обстрілу, який Марія пережила. Я слухала ці історії без страху – їх мені розповідала Марія особисто, тож я знала напевно, що жодна з них не закінчиться її смертю. Навіть коли вона розповідала, як народжувала мою бабусю на дерев’яній лавці залізничної станції, а пологи приймали фельдшер, солдат із гангреною і жінка з двосторонньою пневмонією, яка під час пологів померла, я знала, що і з Марією, і з її новонародженою дочкою (моєю бабусею) все буде добре – вони переживуть Другу Світову і повернуться в Україну. Історії їхніх життів переплелися для мене з казками про Яйце-Райце, бабину дочку і дідову дочку, навіть із казками про Попелюшку та Синю Бороду. Якими б небезпечними не видавалися їхні пригоди, якими б складними не були обставини, я наперед знала, що фінал буде щасливим. І тільки тепер я вповні усвідомила, що найтрагічніші історії про війни та збройні конфлікти – ті, які нікому вже розказати. Коли цими днями мама розповідає мені про життя в Україні, я знаю, що фінал у її історії завжди буде щасливим, бо вона досі жива. Я пишу тобі про свій досвід, і ти від перших речень мого листа знаєш, що фінал моєї історії так само буде щасливим, як я знаю, що фінал твого листа до мене буде щасливим, як би складно нам обом не було тепер.
Люди, чиї історії мають найтрагічніші фінали, не зможуть нам їх уже ані розповісти, ані написати. Ці історії про те, як родина зібралася на святкування, а в їхній будинок поцілила ракета, і вся родина загинула. Про те, як 31 грудня 2022 року дівчина їхала додому, і загинула внаслідок обстрілу. Про те, як однієї миті бабуся йшла в укриття, а наступної – лежала мертвою. Поруч мертвою лежала її сусідка. Сотні українських дітей ніколи не розказуватимуть онукам і правнукам про свої воєнні дитинства, бо ніколи не виростуть, не матимуть ані дітей, ані онуків, бо загинули в цій війні.
Зима іноді притрушує відкриті рани свіжих могил снігом. Але тепер я думаю, що сніг – це медична пов’язка, яку земля накладає на наші душі, щоб нам було трохи легше жити у цьому світі. Сніг поглинає звук, але також сніг поглинає частину нашого болю, нашого смутку і наших жалів. У сценарії, над яким я працюю, буде багато снігу і багато роздумів про життя після війни. Сподіваюся, коли завершу роботу над ним, війна в Україні скінчиться.
З надією,
Дарина
