Пиши далі, Оксано,
пиши про цю війну так, як вмієш писати тільки Ти. Твоя сила в Твоїй крихкості. Знаєш, моя донька, їй зараз десять років, останнім часом стала боятися гучних попереджувальних звуків, наприклад, коли пищить розряджена батарея димової сигналізації. Тривога, каже вона тихо, а я їй трішки прибріхую, що Німеччина – безпечна країна. «Бачиш жінок і дітей, які їдуть до нас?», – запитую я її. «Вони приїжджають, бо тут не падають бомби». Що ще я можу їй сказати?
Ти маєш рацію – світ крихкий. Але якась частина нас з тобою, Оксано, такою не є. Пиши далі, пиши навіть тоді, коли Тобі здається, що ще однієї деталі ніхто більше не витримає. Саме тоді пиши. Пиши настільки однозначно, наскільки можеш, не втрачаючи при цьому здорового глузду.
Від того, як саме закінчиться ця війна, залежить масштаб неправди і наклепів, які Росія в майбутньому буде розповідати не лише власним дітям, а й усьому світові. Вона ж закінчиться, ця війна! Російські еліти вже заявляють про те, що війна програна. І Діма повернеться до Тебе (тільки в якому стані?) Будемо танцювати! Це буде танець під похмуру мелодію, але все ж таки танець.
Коли ми згодом розповідатимемо своїм донькам і онукам про цю прокляту війну з її вбудованим генератором випадкових чисел, ми повинні не втомлюватися чітко говорити, що тут йдеться не лише про антигуманний похід проти України, а й про війну проти цінності мови як носія фактів, що піддаються перевірці.
Німеччина така сприйнятлива до цієї старої, сліпої любові до Росії. Донедавна я думала, що для східної Німеччини, де я виросла, це не характерно. Мені було п’ятнадцять років, коли відбулося виведення радянських військ. Але оскільки ми жили неподалік від військового полігону, я пам’ятаю, що ці молоді люди, здавалося, не становили для Москви жодної цінності, їх били, вони недоїдали, я також пам’ятаю, що багато з так званих росіян насправді були вихідцями з України та інших радянських держав. Як можна це забути? Ми, східні німці, повинні остерігатися Путіна, для якого вже у 2005 році „найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття“ був не сталінізм чи Друга світова війна, а розпад Радянського Союзу. І багато хто з нас, Оксано, не втрачає пильності. Але для тих, хто відчував себе комфортно в НДР, в лояльному до системи соціалістичному середовищі „молодшого брата“, Росія все ще залишається емоційним домом. Це мене дуже лютить.
Днями моя двоюрідна сестра, яка також родом зі східної Німеччини, надіслала мені статтю Сюзан Віт-Шталь, журналістки, яка працює в газеті «Junge Welt». У ній вона називає письменника і музиканта Сергія Жадана ультраправим натівським поетом. Українського музиканта Юрія Гуржи, який проживає в Берліні, і у 2016 році поставив мюзикл про Степана Бандеру, де критично розглядає цю історичну постать, зображено ревізіоністом. І я повинна зібрати всю свою віру в наш основний демократичний порядок, де свобода вираження поглядів іноді означає, що люди так довго можуть говорити лайно, поки факти не доведуть, що вони не праві.
Саме тому, що в російських таборах українським полоненим дають пити брудну воду і б’ють до тих пір, поки вони не скажуть, що Маріуполь був зруйнований українськими, а не російськими військами, я вдячна Тобі за Твої повідомлення, Оксано. Пиши, будь ласка, хочеться мені крикнути Тобі, і я розумію, що насправді звертаюся до себе самої. Бо не може бути так, щоб ті, хто несе на собі страждання цієї війни, змушені були нести також весь тягар історичного та суспільного аналізу.
Досвід цієї війни роз’єднує нас, Оксано. Водночас, ми обидві перебуваємо в епіцентрі подій. Війна зустрічає мене щоранку, коли я вмикаю мобільний телефон і читаю, що Львів знову відключений від електроенергії та водопостачання. «Привіт з бомбосховища!» – пише мені Гриць і передає Тобі привіт. Війна стоїть поруч зі мною на кухні і затуляє мені рота, щоб я не розповідала рідним подробиць про Оленівку, поки роблю шкільні бутерброди.
Якщо моєму поколінню дозволено зіграти якусь роль в історії цього століття, то це роль союзників. Оксано, я б так хотіла, щоб Ти пізнавала всі ці прекрасні міста – Прагу, Болонью, Париж – не крізь призму цієї війни.
Я хочу віддячити Тобі за Твої листи і надсилаю Тобі цей вірш. Він був написаний навесні цього року. Для озвучення, яке Ти незабаром почуєш, ми на студії у Львові, в перервах між нальотами орків записали волинку. Ти отримуєш його за любов і відшліфовану грацію мови. Вони впорядкують хаотичний світ. Ми віримо в це, Оксано, і я і ти, попри всі докази протилежного.
В блакиті, з ніжними ластівками
в темряві я чую альбоми пташиних пісень
що знаменують весну цього похмурого року
Фредеріке (де вона поділася?)
здоровкається з в’юнким цар-зіллям: Привіт!
але я сповнена люті і втрачаю нитку
мого капелюшка люті, я у діамантах
над нами гойдається солодкавий
серпанок вчорашнього місяця і в центрі його зіниці
чорній, як волосся, сидять дві сестри:
любов і грація мови
що освітлює наш шлях
крізь хащі наших сердець = темна декада
гніву та страху. але привіт! я все ще танцюю
я все ще тут. радісно пишу:
сезон цвітіння маків,
2022, 16 тиждень війни, душа світу перевертом
Міцно обіймаю тебе з переповненого регіонального поїзда, який везе мене до Зіґена. Зіґен означає перемагати. )) Я сприймаю це як добрий знак.
До зустрічі в театрі Горького!
Твоя Ульріке.
