Люба Наталко,
Дякую Тобі за листа, він мене дуже зворушив.
Ти пишеш про те, що часто ми починаємо щось цінувати лише тоді, коли його втрачаємо, або щонайменше усвідомлюємо цю тимчасову втрату (щиро зичу Тобі, щоб Твоя втрата Батьківщини була тимчасовою!). Ця думка видається мені вкрай важливою саме тут, у Німеччині – країні з дуже високим рівнем життя та високими очікуваннями значної частини населення щодо добробуту, свободи, основних демократичних прав, фізичної недоторканності… і також щодо миру, відчуття дому.
Відтоді, коли ми почали спілкуватися, відтоді, як я почала спілкуватися з іншими українськими жінками, і деякі з них змушені були поквапливо тікати, я дивлюся на наше помешкання цілком іншими очима. Те, що раніше час до часу дратувало мене – неприбрані речі, тріщини на стінах, незручна прохідна кімната – тепер будить у мені ніжні почуття. Раптом я геть по-іншому почала сприймати своє помешкання – воно перестало бути чимось таким амбітним, як «місце для самореалізації», і стало просто захисною зоною, що огортає мене, наче плащ.
Я багато жила за кордоном. Зараз я певний час мешкаю в США, однак у Берліні в мене завжди був «прихисток», і скоро я знову повернуся додому. Моя жага до подорожей та пригод завжди була тісно пов’язана з цією ментальною, емоційною та цілком практичною опорою: знанням про те, що в Берліні у мене є помешкання. Мій стан був би цілком іншим, якби під час трансатлантичного перельоту я змушена була думати: поняття не маю, коли я зможу повернутися, хто мешкатиме у моїй квартирі, і як це все в Берліні буде виглядати.
Я захоплююсь тим, як Ти влаштовуєш своє життя, дбаєш про місце у школі та університеті для своїх дітей, піклуєшся про них, як ти подорожуєш, працюєш, пишеш, виступаєш, даєш інтерв’ю, цікавишся, залишаєшся пильною та заангажованою… well, функціонуєш… без цього тилу, цієї ментальної подушки, Home away from Home у Німеччині.
У Марбаху Ти на фізичному рівні перебуваєш у безпеці. Але, Ти, по-перше, переживаєш за свого чоловіка, який залишився в Україні, а по-друге, я питаю себе: як Ти почуваєш себе у Марбаху, там, де немає безпосередньої загрози, яким є там Твій «духовний дім»? Як Ти сприймаєш своє оточення, в тому числі німецькомовне культурне середовище, частиною якого Ти зараз є?
Ти якось написала, що тут Тобі закидають Твоє ставлення до Росії, підтримку бойкоту російської культури і проявляють мало розуміння до того, що зараз Ти не хочеш виступати поруч із російськими письменниками або музикантами. Тобі тут бракує розуміння і ширшого бачення?
Зараз тут багато людей нарікають і скаржаться. Вони бояться зими, високих рахунків за газ, високих цін на продукти харчування, можливого дефіциту, економічного спаду (говорять про 1-2 %).
Однак щойно я прочитала, що падіння економічного виробництва в Україні у цьому році становитиме 39 % – в основному через зруйновану інфраструктуру і, звичайно, також через переміщення населення, – люди воюють, замість того, щоб працювати, втекли або загинули.
Високі рахунки за газ? В Україні багатьом людям загрожує цілком реальна смерть від холоду. І дефіцит зовсім інший, ніж у Німеччині, коли на полиці, можливо, немає улюбленої соняшникової олії або доводиться змиритися з тривалішим терміном доставки технічного пристрою.
В одному з інтерв’ю Ти сказала, що загалом німці показали дуже високу готовність допомагати, і Ти їм дуже вдячна. Однак, Ти також зазначила, що багато німців, з якими Ти зустрічалася після 24 лютого, дуже мало знали про твою Батьківщину. Вони постійно говорили про „цю колишню радянську республіку“ і могли лише приблизно показати Україну на карті (при цьому щоразу були здивовані тим, що Україна виявляється така велика країна).
Як Ти сприймаєш цю шизоїдну ситуацію?
Зараз Ти живеш в спокійному і красивому Марбаху, в певній мірі залежиш від „німецької готовності допомогти“, це безумовно не завжди приємно, а також бачиш і чуєш це ниття та критику підтримки України (Ти прекрасно володієш німецькою мовою і все розумієш). Анастасія Косодій, театральна режисерка з Києва, яка з кінця лютого живе в Берліні, написала мені декілька тижнів тому, що більше не може дивитися та слухати німецькі новини. Як Ти їх сприймаєш? І я запитую себе, як Ти даєш собі раду з браком емпатії? Поки українці в центрі Європи змушені боятися за своє життя, дехто вже втратив своїх близьких, німці – чемпіони у гонитві за знижками, цілком у своїй стихії, вираховують до копійки і п’ятака у що нам зараз обходиться ця „забава“.
І далі: що Ти зараз чуєш від «тих, хто розуміє Путіна», хто самовпевнено демонструє брак знань? Серед тих, хто применшує військову провину Росії, є багато просто непоінформованих людей, тих, які перебувають у полоні галюцинації про начебто загрозу для Росії з боку України або ЄС, наче дійсно існувала серйозна небезпека того, що після розширення ЄС на схід одна з новоприйнятих країн, чи то Польща, Румунія, чи республіки Балтії, нападе на Росію… Привід для виправдання Росією власної агресії, яка є абсолютно очевидною проєкцією. Чи часто Тобі доводиться стикатися з подібними ситуаціями та розмовами? Наприклад, після Твоїх виступів?
Як Ти ставишся до того очевидного тепер факту, що вплив Росії на німців, на жаль, не химера і не тривожна візія далекого майбутнього, а дуже конкретно імплементується в наше мислення і дії протягом останніх десятиліть?
Приклад: під час Другої світової війни саме на українських землях відбувалися найжорстокіші бої. У процентному відношенні до загальної кількості населення ніде, крім Польщі, не загинуло стільки людей, як в Україні. Але сьогодні політики кажуть нам, що ми повинні проявити розуміння до Росії і несемо перед нею історичну відповідальність – зауваж, не перед Україною! – через гітлерівську кампанію та спустошення, які Вермахт спричинив у Росії. Таке враження, що Україну, як центральний напрямок наступу німців, просто ігнорують. Як це може бути?
І, як Ти вже сказала, німці загалом з великою повагою ставляться до здобутків російської культури. Але в культурній сфері та освіті вони переймають те саме колоніальне ставлення, яке Росія плекає до своїх так званих „менших братніх народів“. Тільки так можна було в цій країні – і це не змінилося і сьогодні – вивчати в школі, що Гоголь був російським письменником, і не мати при цьому жодного уявлення про українську культуру, ніби її не існувало або вона складалася лише з фольклору. Ми з радістю прийняли великий російсько-імперський наратив про вищу культуру і мову, який включає в себе безліч „менших“, незначних, підпорядкованих елементів. Зрештою, ми теж вважали українську мову таким собі діалектом російської. Все це дає мені багато приводів для роздумів, адже в Німеччині після закінчення Другої світової війни була проведена інтенсивна, часом жорстка і, безумовно, дуже самокритична просвітницька робота – якою, я бачу це в США, часто захоплюються за кордоном.
Тут інтенсивно велися публічні дискусії про роль Гітлера в геноциді, в кампанії винищення, дискусії про так звану „суперечку істориків“, дебати про роль Вермахту (спровоковані виставкою Ганнеса Геера) або про те, що знав Альберт Шпеєр, який був єдиним головним обвинуваченим у Нюрнберзі, котрого не було засуджено до смертної кари. Виходили книги та обширні дослідження про жінок Гітлера, собак Гітлера, його кулінарні вподобання та місця проживання, про стосунки Гітлера з Вагнером, про братів Гіммлера, коханок Ґьоббельса, про награбовані мистецькі скарби Ґерінґа, про збочений неоромантизм Розенберга тощо, але у всій цій інтенсивній самозаклопотаності ми ніколи не задавалися питанням, якою культурно-пропагандистською саморекламою займався Радянський Союз, а згодом і Росія, на внутрішньому та зовнішньому ринках? Наприклад, у розпал холодної війни ми ніколи серйозно не ставили під сумнів картинку, яку нам пропонували, хоч і знали, що це очевидна політична маніпуляція для закордону. Моя колега, письменниця Аннет Ґрьошнер, розповідаючи влітку цього року в Будинку Брехта про своє дитинство в Магдебурзі, сказала: „Нас виховували як антиімперіалістів, але ми самі були частиною імперії“.
Мені цікаво, як Ти, людина, яка добре знає Німеччину, навчалася у Фрайбурзі, зараз сприймаєш це наше подолання минулого, в якому так багато прогалин. Зараз Ти тут не навчаєшся і не приїхала на короткий час презентувати книгу, а щоб залишитися тут на невизначений період. Це знову повертає нас до теми дому і Батьківщини.
Відтак можна було б поставити ще багато знаків питання. Але на сьогодні, я поставлю крапку.
Щиро обіймаю
Таня
P.S. Скоро починається час Адвенту. Який шоколад Ти більше любиш: молочний чи чорний?
