Дорога Зайно!
Дякую тобі за твого листа. В ньому ти зачепила стільки важливих тем, про які мені хочеться написати! Але для початку я спробую відповісти на твоє останнє запитання. Ти просиш розповісти про мій дім. Я дивуюся, яке влучно ти потрапила, адже я сама останнім часом багато думаю над цим. Недавно я зробила запис у щоденнику. Він починався питанням: „Чи втратила я дім?“.
Я народилася й виросла в невеликому місті на Сході України. Місто існувало в тіні гігантських, збудованих ще за часів СРСР заводів. Попри свій дещо депресивний постіндустріальний ландшафт, воно загалом мало все, що потрібно дитині: два десятки шкіл – і в них тисячі дітей, танцювальні гуртки і музичні школи, озеро й ліс… Але де було добре дитині, стало тісно дівчині, яка хотіла пізнавати світ.
Я жила в інших, великих містах і приїздила до свого міста раз на кілька місяців чи півроку. Ніч у потязі – і ось я ступаю на перон провінційного вокзалу, із сусідніх вагонів вискакують пасажири з валізами і рюкзаками. Всі ми поспішаємо зайняти місця в автобусах або дзвонимо в таксі, щоби приїхати туди, де на кілька днів відчуємо той абсолютний затишок – затишок дому.
Для мене така поїздка насамперед означала, що всі недороблені інтерв’ю, недописані статті та інші справи можна відкласти й кілька днів пожити у зовсім іншому ритмі.
Не знаю, чи подобається тобі це відчуття – поринати в ритм іншого дому, залишаючи за його межами мільйон справ і стрес великого міста. Для мене завжди було цінним приїздити в дім моєї мами або моїх бабусі й дідуся. Головна відмінність їхніх квартир і будинків від орендованого житла, де я проводила своє самостійне життя, була у вкоріненості. Вкоріненість виникає, коли сім’я живе в домі багато років, навіть багато десятиліть. Такі оселі бачать різні покоління, знають народження і смерті, а тому в них завжди є трохи печалі. Такі будинки часто захаращені старим і безцінним непотребом, пахнуть сушеними яблуками, травами чи домашньою кухнею. Гість включається в ритм життя цього тимчасового дому, і цей відмінний від звичного ритм і є відпочинком.
Так я приїздила до свого міста. Мама брала вихідні, і ми ходили по магазинах, готували якісь страви, гуляли навколо озера. Зв’язки з друзями дитинства з роками ставали все слабші, тому вечорами я не йшла на жодні зустрічі, а читала або просто сиділа на дивані, спостерігаючи за кішкою або за тим, як мама веде підрахунки товару, проданого за день у її магазині.
А потім я вирішила написати про своє місто книжку.
Я працюю в жанрі художнього репортажу. Його ще називають літературою факту. Це означення мені подобається. Воно пояснює, що це таке письмо базується на фактах, але не є сухим чи формальним, а живим, якою є література. Мене захопила ідея подивитися на моє місто водночас із середини (бо я ж там виросла), але й з дистанції (бо не жила там на той момент понад 10 років). Я завжди мала суперечливі почуття до свого міста. Мене дратували і міщанський світогляд жителів, і сіра одноманітна забудова, і ці напівмертві заводи, і те, що для мене там не знайшлося місця. А разом із тим мене тягнуло до міста. Ця суміш почуттів стала моїм дороговказом на шляху написання тої книжки. Вона не була про мене, а розповідала різні історії про людей, будівлі чи події недавнього минулого, що важливі для міста. Наприклад, про єдиного книгаря в місті, який самовіддано провадив маленьку книгарню на перехресті. Або про мирні демонстрації 2014-го року. Тоді кількасот сміливців вийшли на площу з прапорами України, коли російська загроза вже була цілком реальною, коли росіяни вже захопили Крим і гострили зуби на схід України. Того року моє місто опинилося під контролем проросійських сил. На щастя, тоді це тривало не довше, як три місяці.
Я завершила рукопис книжки на початку 2022 року. Текст уже готували до друку, коли одного ранку нас розбудили ракетні обстріли, а російська військова техніка проривалася через український кордон. Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
Навесні тривали бої за моє місто, а вже влітку 2022-го і місто, і майже вся моя Луганська область, прикордонна з Росією, опинилися в російській окупації. В окупації опинилися стіни, в межах яких я могла відпочивати, живучи інший ритм життя. В окупації опинилися і мої дитячі спогади, і шкільні фото, і батькова могила.
Тієї вести й початку літа місто було під постійними обстрілами, і тому мешканці масово тікали геть, у безпеку. Міська адміністрація повідомляла, що зі ста з чимось тисяч жителів у місті лишилося близько десяти відсотків. Складно було осягнути цей процес масової втечі, коли тисячі шокованих людей вирушають в дорогу. Чи повернуться – вони не знають. Мені згадуються рядки сучасного українського поета Сергія Жадана, який родом із мого регіону:
Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим…
Десять відсотків людей. Я намагаюся уявити Дамаск. Скільки жителів було в місті протягом років війни? Яким було саме місто, як воно змінювалося? І що змінилося тепер, після падіння режиму?
Я ніколи не бувала в Сирії, але не раз бувала біля її кордонів з боку Туреччини. Одного разу мобільний оператор навіть надіслав мені повідомлення: “Вітаємо в Сирії!”, і я зберегла собі напам’ять цей знімок екрану.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії всі історії в моїй книжці раптом змінили фокус. Тепер вони розповідали не про місто, що існує, куди можна поїхати (книжка навіть починалася моєї особистої версії екскурсії містом), а про світ, який більше ніколи не буде таким, як раніше. Світ, якого більше немає. Більшість героїв книжки були змушені виїхати з міста. А чиясь доля, як-от того міського книгаря, мені досі невідома. Тому книжка врешті вийшла із підзаголовком “Репортажі з минулого”.
З одного боку, це нормально, що світ змінюється. Щосекунди він уже не є таким, як за мить до цього. Але ти розумієш, що я маю на увазі: коли знищення світу стається насильницьким шляхом, це важко прийняти як належне. Відчуття несправедливості не полишає, як і відчуття нереальності того, що відбувається.
Моє місто досить сильно постраждало від воєнних дій, і картини чорних вигорілих 9-поверхівок досі стоять перед моїми очима. Зрештою, навіть коли я почну їх забувати, мені достатньо загуглити – і я знайду ті кадри. Але все ж таки моє місто не було знищено вщент, як це сталося з іншими. Тому деякі люди могли туди повернутися, коли бої припинилися. Але жити під російською окупацією небезпечно. Моя родина завжди мала проукраїнські погляди, тому їм довелося виїхати з міста, лишити і житло, і бізнес. У мене не залишилося в місті ані родичів, ані друзів, з ким я могла б підтримувати контакт. Для багатьох людей такі міста в окупації наче припинили існувати. Але для іншої частини суспільства вони існують – для тих, хто повернулися й прийняли рішення жити там. Що далі, то слабшим стає зв’язок між тими українцями, що живуть під російською окупацією, і всіма іншими.
Я не можу повернутися до свого міста. Але це ніщо, порівняно з тим, коли людям довелося в один день лишати все, хапати сумку з найнеобхіднішим, у перерві між артобстрілом відкручувати хард-диск з домашнього комп’ютера, діставати з-під ванної наляканих котів і собак і їхати геть. Коли почалося вторгнення, я жила на заході України, де було відносно безпечно. Я нікуди не тікала, навпаки – тікали до мене. Мільйони людей викинуло з їхнього життя, багато втратили близьких людей, у багатьох зруйнований дім і згоріло все майно Зі мною не сталося нічого такого. Тому я завжди могла підбадьорювати себе: я ж не втратила дім!
Але часом, коли я заплющую очі або думаю про щось зовсім інше, в уяві непрохано постає якась картинка з мого міста. Це буденні образи. Моя вулиця, солодкі булочки з культової пекарні, тротуар із тінями дерев у розпал літа (літо в нас завжди було страшенно спекотне за мірками України, хоча не настільки спекотне, як у Сирії). І тоді – деколи – я дозволяю собі плакати. Тому що виявилося, я таки втратила дім. На четвертий рік я дозволяю собі сказати про це.
У своєму житті я деколи зустрічала людей із Сирії. Але це траплялося в Україні, Туреччині чи в країнах ЄС. Документуючи воєнні злочини росіян в Україні, я працювала в команді з сирійськими колегами. Але, як бачиш, усіх сирійців я зустрічала поза межами їхньої батьківщини. Всі вони були в екзилі.
Ти ж пишеш, що жодного разу не покидала Сирію за роки війни. Розкажи, як це? Що це: вибір чи необхідність? Що переживаєш усі ці роки, як змінюєшся?
Про себе я вже не можу сказати, що не покидала Україну за час війни, але напишу про це в наступному листі.
Щиро,
Світлана
