Люба Дарино,
Дякую Тобі за те, що пишеш мені, навіть якщо це означає, що час, який минув з 24 лютого, знову показує себе у всій своїй довжині – у всій своїй стислості. Скоро мине рік.
Я не маю жодного уявлення про війну, про те, що відчуваєш наступної миті після бомбардування, як намагаєшся співвіднести це з відчуттями за хвилину до цього. Але я знаю, що означає зупинитися, затримати – час, дихання, власну волю до життя, яка потім тільки сильніше пульсує в людині. Два роки тому я написала про це текст, який надрукували в одному часописі. Сьогодні я дивуюся, що я це тоді зробила. Просто відпустила цю мить.
Мені було шість років, моїх батьків не було вдома, з різних причин вони перебували в різних лікарнях. Я сиділа у ванні нашої квартири у багатоповерховому будинку і не знала, коли вони повернуться. Зі мною була добра подруга моєї мами, яка розбирала наші речі у зв’язку з переїздом та шукала нову квартиру для мене з мамою. На той час мобільних телефонів ще не було, а наш стаціонарний телефон вже був відключений. Тож вона пішла до телефонної будки, щоб зробити декілька важливих дзвінків. Я мала покупатися і помити голову. Але я затамувала подих. Мені було зрозуміло, що вона теж не повернеться, що мені треба подумати про те, хто відтепер зможе про мене піклуватися. Я подумки пройшлася по сусідніх квартирах, уявила, як натискаю на кнопку дзвінка, підібрала відповідні слова. Але я так і залишилася сидіти і затамувала подих.
Ти маєш рацію, Дарино: як би ця історія не закінчилась, вона закінчиться добре. Достатньо добре. Тому що я не задушилася, тому що я досі дихаю. Як і ти. Ми обидві пишемо, працюємо над проєктами, які нас збагачують і дозволяють нам крокувати у світ, залишатися з ним на зв’язку. Ми можемо дивитися в минуле і перетворювати його на історії.
Коли ми в грудні зустрілися на читаннях „Писати далі“, ти подарувала мені кілька листівок. Вони є частиною проєкту, над яким Ти працюєш разом з Лесиком Панасюком. Як снігові кулі на білому тлі, кожна з них містить маленьку мізансцену, де різні предмети розміщені під склом або скляним ковпаком: зелений пластиковий солдатик – схожий на тих, якими граються мої діти, чия нога наче наступає на мертву міль; краплина застиглого меду, що загрозливо нависає над головою іншого солдатика; солдатики в яскраво-помаранчевій сітці для покупок – крізь сітку видніються їхні голови та стирчать дула. Але є й повсякденні речі, такі як густий пучок темного волосся або зморщена картопля, що лежить сірим камінням між короткими гілками та шматками бетону. Наче затамувавши подих, це ефект від ваших листівок.
Хочеться, щоб ця велика сітка, яка з такою рішучістю накриває солдатів, закрила цю потворну війну, весь цей жах. Як важко не задихнутися від презирства, яке відчуваєш до тих, хто розв’язав цю війну. До тих, хто зараз заробляє на цьому гроші, на тому, що одні люди вбивають інших, а ще іншим доводиться їх ховати. Я не знаю, як можна це витерпіти, коли окремі життя оголошуються нічого не вартими, але ми це терпимо, завжди терпіли.
Я думаю, що ми працюємо над тим, щоб не стати моральними каліками. Це те, що нам залишається. Щоб бути в стані сказати, якою несказанною несправедливістю є те, що 31 грудня 2022 року маленька дівчинка загинула від обстрілу по дорозі додому. Дівчинка, яка вже ніколи не виросте, не зможе розкритися, дізнатися, якою людиною вона хоче бути. Дівчинка, яка вже не дихає. Ці прогалини формують наші суспільства, і жодні слова чи вчинки не можуть їх закрити чи надати їм сенсу. Іноді мені хочеться, щоб ті, хто несе відповідальність за ці жертви, були змушені завчити напам’ять кожне ім’я і кожну історію життя. Вони повинні повторювати їх знову і знову, присвятити власне життя цій жорстокій поезії.
Але надія є, бо ми можемо усвідомлювати ці імена та життєві історії, знаходити одне одного в цьому усвідомленні. Ми можемо не знати про них усього і ніколи не зможемо компенсувати їхню втрату. Але ми даруємо одне одному слово, лист, листівку чи обійми, простягаємо руку, намагаємося допомогти одне одному дихати.
Нещодавно я побачила, як виглядає життя, яке всього цього уникає, яким порожнім і самотнім воно тоді є. Бо є люди, які не цікавляться іншими. Але не можна абстрактно бути проти нелюдського, проти холоду і ненависті, самотності і війни, опір треба проживати. Інакше може вдасться уникнути болю безпосередньо, але також буде втрачена можливість його подолати остаточно.
Я розумію Твою надію, бо бачу в тобі людину, яка все це знає і проживає, навіть якщо боляче, навіть якщо місяцями не можна дихати. Я бажаю Тобі, щоб ця надія продовжувала підтримувати Тебе навіть у найважчі дні, поки не закінчиться Твій проєкт і ця війна. Війна закінчиться, вона мусить закінчитися.
