Люба Дарино,
я не можу почати інакше, як зізнатися, що відчуваю себе зараз дуже маленькою. І тут я отримую Твого листа, який розповідає про таку велич. Мої думки почали ховатися в ньому, так ніби в цих словах я могла знайти притулок. Але я маю знайти свій власний притулок, якщо не хочу й надалі сидіти тут, почуваючи себе маленькою і самотньою.
На головній сторінці німецької інформаційної програми „Tagesschau“ дві топ-теми: Україна та Іран. Країни, де ми народилися, люба Дарино. У своєму листі Ти описуєш, як Ти покинула Україну 24 лютого, яку Одіссею відтоді маєш за собою. Ти пишеш про те, наскільки важливими для Тебе є предмети одягу, які Ти носила на Батьківщині, як Ти чіпляєшся за них, а також про війну, як за ниточку, що зв’язує Тебе з родиною і домом. Від щирого серця бажаю Тобі, щоб одяг якнайшвидше знову став просто одягом, щоб ця нитка знову перетворилася на мир. Я знаю, що те насильство і агресія, які це вторгнення принесло в Україну, залишаться з людьми. Але це треба припинити, інакше цей жах нависатиме і над майбутнім. В будь-якому разі треба про все це пам’ятати.
Перше речення моєї книги звучить так: „Моя втеча – це розповідь, а не досвід“. Взуття, яке я мала на собі того дня, було не більше, ніж аксесуаром. Ходити я почала ще в Ірані, але я так думаю, що того дня мене переважно носили на руках або возили у візочку. Я не знаю, що мої батьки взяли з собою під час втечі з Ірану на шляху до Німеччини. Це був якийсь мінімум. І я не знаю, чи щось з того ще у них є. Відтоді минуло понад 40 років.
У мене є лише одна річ, яка пов’язує мене з країною мого походження, хоча її, мабуть, ніколи не носили в Ірані. Це шовкова хустка моєї бабусі з чорно-білим візерунком. Вона носила її на голові, як і інші християнки. Вона ніколи її не знімала, навіть вдома чи в родинному колі. Вона жила в Іраку та Ірані, кілька десятиліть у Шотландії, а останні роки життя – у США та Німеччині. Проте космополіткою її не назвеш. Вона практично не мала шкільної освіти, погано розмовляла англійською, не спілкувалася з оточенням. Я не можу собі уявити, щоб вона сама вирушила на прогулянку або зустрічалася з подругами у кафе. Її життя було обмеженим простором будинку, який належав іншій людині. Життя заради інших – батьків, братів і сестер, чоловіка, дітей, онуків.
Коли я хворію, завжди ношу на шиї її хустку. Ношу її, поки не відчуваю, що видужала. Для мене цей ритуал, наче провідна нитка. Як на мене, це гротескно, що саме цей шматок тканини вже 43 роки є символом того, як безкарно переслідують, гноблять і навіть вбивають жінок в Ірані. Від життя в таких умовах мене врятувала втеча батьків. Залишилися відгомони рідної мови і почуття відповідальності, яке я не виправдовую. Іран не є моєю країною і, звичайно, не є моїм домом. Але я переймаюся долею тамтешніх мешканців. Тому я не заперечую, коли мене називають німецько-іранською авторкою. Напевно, це теж трохи більше, ніж уявна ниточка, але вона створює зв’язок, який для мене багато значить.
Наприкінці листа Ти згадуєш українську поетесу Оксану Стоміну, з якою ми познайомилися у Брно. Я не знаю, чи була ця зустріч випадковою, чи ні. Я думаю, що завдяки нашим мовам і текстам ми, на щастя, завжди знаходимо інших, які нас розуміють, і нам не треба їм нічого пояснювати. Упродовж останніх тижнів я інтенсивно спілкувалася з людьми, чиї сімейні історії ведуть до Ірану та Курдистану. Ці зустрічі не про походження, а про згуртованість. Вони допомагають не відчувати себе маленькою, люба Дарино.
Я вдячна Тобі за те, що є адресатом Твого листа. Він залишиться зі мною надовго. Надішлеш мені фото Твого взуття?
Твоя Асал
