Люба Асал!
Ці дні були надзвичайно тяжкими, хоча не певна, що до кінця війни будуть легкі дні. А проте, минулий тиждень видався важчим за всі камені світу.
10 років тому 27 жовтня не стало батька. Ми не були близькими. Бачилися кілька разів на рік, хоча жили в одному місті.
І от уже десять років я з дня у день ношу з собою його смерть.
Це як із миром: я ніколи не думала про нього так часто, як після 24 лютого. Мир так само як батько завжди був у моєму житті. Навіть не думала, що можна жити якось інакше… аж тоді помер батько, а за два роки почалася війна… Втім, вона торкнулася мене не одразу. Перші кілька днів було страшно, що почнуть бомбардувати Київ, але вже за місяць цей страх витіснили на периферію дуже буденні турботи. Поступово війна на Сході України стала таким само тлом для мого життя, як до 2014 року був мир. Те, що розповідали внутрішньо переміщені особи було немислимим! Воно просто не вкладалося у мою картину світу. І я чіплялася за мир кожним нігтиком. Навіть у минулому році, коли восени мої знайомі почали готуватися до війни, я намагалася втриматися за мир, наче це могло щось змінити.
А тепер усе стало догори дриґом: я тримаюся за війну як за нитку, що пов’язує мене з сім’єю та домом. Ношу війну з собою щодня і всім про неї нагадую. У мене запитують, де я купила такий гарний рюкзак. Відповідаю: «В Україні. Я з цим рюкзаком вибиралася з Бучі». У мене питають: «Звідки в тебе така куртка?» Кажу: «З України. Це – моя щаслива куртка. Я в ній втекла від війни». Врешті, питання припиняються – ніхто не запитує про черевики, хоча це черевики, в яких я вийшла з дому ввечері 24 лютого. Вони тоді були майже новими. В них я сіла, певно, в останню електричку з Бучі, доїхала до кордону Київської і Житомирської областей. В них я довго добиралася до мами в Хмельницький. В них я виїжджала з Хмельницького. В них 28,5 годин стояла на кордоні з Польщею в холодному евакуаційному потязі. За іронією, електричка, якою я виїхала з Бучі, була теплішою і мала м’які сидіння. Потяг для біженців був холодним і з дерев’яними лавами… У тих-таки черевиках я дісталася до Колбушової, до Жешува, до Кракова, до Варшави, до Франкфурта-на-Одері, до Берліна, до Потсдама, до Франкфурта-на-Майні, до Брна, бо Відня, до Гетеборга, Стокгольма, Уппсали, у них я прилетіла до США… Вся моя одіссея в цих черевиках. В них я з дому вийшла, в них я додому і повернуся.
Але про черевики, люба Асал, ніхто не запитує.
Я стала тепер значно більше триматися за все, що привезла з дому. Якою б непотрібною ця річ не була. За вісім місяців, певно, не викинула геть нічого.
З речима набутими в екзилі прощатися легше: вони приходять і йдуть – я за ними не сумую. Минулого тижня випадково розбила кулон, який придбала в Берліні. Це мене, звісно, дещо засмутило. Але не сильно. А коли загубила сережку, яку купила в одеської майстрині у 2017 році, то розплакалась і довго не могла спинитися.
Від початку повномасштабного вторгнення була тільки одна річ, яку я привезла з дому і віддала іншій людині. Це – прапор України, який мені кілька років тому подарувала мама. Я склала його в тривожну валізу ще в січні, возила з собою, аж тоді у Брні познайомилася з поеткою Оксаною Стоміною з Маріуполя і подарувала свій прапор їй.
І поки цей прапор висить в Оксаниній квартирі у Мюнхені, я уявляю, як після закінчення війни він висітиме в неї вдома у Маріуполі. Ця думка робить мене щасливішою.
Твоя Дарина,
27.10-07.11.2022
