У жодній із реальностей я не почуваюся комфортно, у жодній із них я не вдома
Ти пишеш, люба Таню, що не уявляєш, як це – бути так довго далеко від дому, не мати змоги зустрітися з рідними, побачити чоловіка. Скажу тобі чесно, я теж не уявляю. Тому намагаюся думати про інше. Наприклад, про те, де тепер для мене вдома.
Часто ми починаємо міркувати про сутність речей, понять чи подій лише після того, як втрачаємо їх. Або ж опиняємося під загрозою втрати. Раніше я рідко замислювалася над тим, що означає для мене це просте слово “вдома”. Ще рідше я замислювалася над тим, де саме я почуваюся вдома.
Відповідь на питання, де саме мій дім досі була вкрай простою – в Україні, навіть ще точніше – у Львові. Це не означало, що я живу там завжди. Зовсім ні, я багато подорожувала і часто змінювала місце проживання на кілька тижнів, місяців, або і років. Бувало і таке, що я замислювалася над тим, чи не варто виїхати і спробувати почати нове життя в іншій країні. З цікавості, з міркувань економічних чи з міркувань фізичної безпеки для себе і своїх дітей. Але я відмовлялася від цього рішення, і моє “вдома” залишалося у тому ж місці, місті, країні. Змінювалася адреса, вигляд і комфорт помешкання, кількість членів моєї сімʼї. Але домом залишалося місце, куди я могла у будь-який момент повернутися і залишитися там назавжди. Залишитися у безпеці, серед рідних. Прийняти таке рішення самостійно, а не вимушено, під тиском обставин.
Зрештою, я і зараз можу повернутися. Я не втратила дому. Точніше, все ще не втратила. Будинок, у якому ми раніше жили, все ще цілий, неушкоджене і наше помешкання. У ньому живуть інші люди. Вони, як і ми, біженці. Як і ми, не знають, що з ними буде далі, що буде далі з нами усіма. Час від часу неподалік від нашого дому падають бомби. На щастя, це відбувається значно рідше, ніж в інших регіонах моєї країни. Востаннє це трапилося зовсім нещодавно і стало несподіванкою не лише для нас, а і для усього світу. Адже світ більше не дивується, коли ракети падають у Миколаєві, Херсоні, Маріуполі. У Києві та Львові це все ще шокує. І це добре. Немає нічого гіршого, ніж призвичаєння до війни, до того, що вбивати когось – це буденність.
На кілька днів мої батьки і друзі опинилися без струму і води, була пошкоджена критична інфраструктура міста. Зараз усе знову працює. До наступного разу, якого, як усі ми традиційно сподіваємося, краще би не було.
Але тепер я щоразу замислююся, вимовляючи слово “вдома”. Замислююся над тим, що означає для мене це слово тепер – що я почуваюся вдома водночас у двох місцях, чи що, навпаки, почуваюся бездомною попри обидві домівки?
“Я вже вдома”, – кажу я батькам після кожної поїздки, і тоді все зрозуміло. Мій фізичний дім зараз тут, у Марбаху, де безпечно, де є робота, житло, школа і університет, які не мусять балансувати між онлайн і офлайн навчанням через загрозу ракетних ударів. Мій дім там, де мої діти.
“Треба пошукати цю книгу, вона залишилася вдома”, – кажу я, і маю на увазі львівську домівку, де залишилися усі важливі для мене речі, спогади, де залишилося попереднє безтурботне життя.
Тепер виявляється, що дім може бути водночас у кількох місцях, але це зовсім не заспокоює і не тішть. Навпаки, лише посилює тривожність. У мене є ще один, віртуальний дім – у соцмережах і новинах, які я переглядаю кілька разів на годину, і прочитане паралізує мене на якийсь час, змушує відчувати розпач, лють, безсилля.
Мій реальний дім – в ідилії мальовничого швабського містечка, куди вкрай рідко досягали попередні війни. Та і тепер сюди добралися лише нечисленні українські біженці. Їхні діти ходять до школи разом із моєю донькою. Їх часто можна зустріти на вулицях, почути їхню українську або російську, яка дуже відрізняється від моєї, адже вони жили на сході України, а я на заході.
Днями я прогулювалася вечірнім середмістям Вроцлава. Гарно підсвічені будиночки, радісно заклопотані люди повертаються звідкись, поспішають кудись, або ж розслаблено прогулюються, відпочиваючи від денних клопотів. Я ішла поряд із ними, мене оточувала та сама безтурботна реальність, а я раптом відчула майже дитячу заздрість до них за те, що ось зараз вони підуть додому, де їх чекають рідні. За те, що вони точно знають, де саме їхній дім і не мусять щоразу над цим замислюватися. За те, що вони самі можуть вирішувати, де їм жити. За те, що їм є куди повертатися після роботи, відпустки, відрядження. За те, що їхні чоловіки не позбавлені права перетинати кордон, не мусять іти воювати, можуть бачити своїх дружин і дітей і мабуть, як і ми раніше, не завжди усвідомлюють, якою недоступною розкішшю усе це раптом може стати.
У Вроцлаві я була на літературному фестивалі, на який приїхала з іншого літературного фествалю, і з якого поїхала на наступний. У кожному з міст я поверталася увечері до готелю, мій теперішній дім також більше схожий на готель, ніж на помешкання. Я щоразу повертаюся сюди і поринаю у цю шизофренічну роздвоєність реальностей – мирної і воєнної, спокійної і драматичної, безпечної і сповненої смертей, каліцтв і трагізму. У жодній із них я не почуваюся комфортно, у жодній із них я не вдома.
Війна забирає у нас не лише домівки і рідних та знайомих. Вона позбавляє нас довіри до світу, надії на те, що найстрашніше відбувається де-інде, але точно не може трапитися тут і тепер, з тобою і твоїми найближчими. Адже ти тут вдома, під захистом рідних стін.
Війна руйнує ці стіни, руйнує дороги до них, руйнує людські стосунки, найближчі колись люди раптом стають чужими і більше не впізнають одне одного, не довіряють одне одному, не можуть порозумітися, війна руйнує тіла і психіку, залишає по собі слід, якого вже не вдасться позбутися, війна руйнує найважиливіше – здатність почуватися у безпеці, у комфорті, здатність радіти, бажання планувати майбутнє і мріяти. У кожному, кого зачіпає війна, помирає щось дуже важливе, навіть якщо цього на перший погляд і не помітно.
Війна змушує нас відчути ілюзорність нашого існування, змушує поринути у реальність, від якої неможливо абстрагуватися і яку неможливо прийняти. Війна змушує усвідомити, що ми приречені на тимчасовість, хоч саме вона найбільше нас і лякає. Наявність дому – це хоч і ілюзорний, але дієвий захист від цього страху тимчасовості. Тому так важко прийняти факт, що тепер твій дім поміщається в одній валізі. Ми намагаємося заспокоювати себе, будуємо плани, даємо обіцянки, але водночас відчуваємо, що самі у це все не віримо, не маємо більше колишньої певності, що справді можливе існування дому – надійного і безпечного місця, куди ти завжди можеш повернутися і побачити знайоме і звичне, а не загрозливе і незбагненне.
