Люба Наталко,
Дуже дякую Тобі за такого чуйного, мудрого листа, він змусив мене задуматися. У ньому Ти пишеш про „зростаючу байдужість і втому від новин“ і констатуєш: „У своєму оточенні я все частіше чую від людей, що вони більше не можуть дивитися новини – особливо з України. Потік фото та відео зруйнованих будівель та вбивств більше не шокують, люди переситились ними“. Це жахливо, що навіть війни підпорядковуються логіці економіки уваги, коли багато людей просто замінюють „Україну“ на „Катар“. Мимоволі думаєш: „Добре, що Буча сталася невдовзі після початку війни, зараз ці злочини, можливо, не викликали б такого потрясіння». Але з власного досвіду можу сказати, що є люди, які саме цим і переймаються і кажуть: ні, загарбницька війна проти України не має права стати для нас ментальною звичкою.
Про мене Ти написала занадто позитивно 😉 – хоча Твої слова втішили мене. Але звинувачення, яке я висуваю Німеччині як країні, що занадто мало знала про Україну і занадто довго вірила в імперський, великоросійський наратив про підлеглі братні держави і культури, я також висуваю і собі особисто. Як письменниця, інтелектуалка, а також як людина, що цікавиться Східною Європою, я теж продемонструвала сліпоту і невігластво.
Дві поїздки в Україну певною мірою відкрили мені очі на самодостатність, самостійність української історії, культури та мови (скільки німців побувало в Україні?). Але хоча я мала „привілейовані знання“, лише численні розмови з українськими колегами протягом цього жахливого року привели до глибшого розуміння і переосмислення.
Мені здається, що такі культурні діячі, як Ти, хто зараз живуть у Німеччині, роблять важливий внесок у подолання цієї величезної прогалини в знаннях. По суті, ви є частиною великого „культурного мосту“, що виник з початком війни. Цей міст має два напрямки, він веде також і назад в Україну: мене вразило те, що розповіла на нещодавньому заході в Літературному домі Берліна київська драматургиня Анастасія Косодій. А саме, що записи читань, концертів, вернісажів українських митців у Німеччині переглядають люди в Україні і це допомагає їм не занепадати духом. Багато будівель культурних інституцій в Україні зруйновано, багато митців покинули Україну, втікаючи від війни.
Твій блог заслуговує бути прочитаним. Ти описуєш свою роботу в Літературному архіві Марбаха, свої дослідження і вписуєш їх у сучасний суспільно-політичний контекст. Наприклад, Ти досліджуєш постать відомого правозахисника і поета Василя Стуса (якому, як Ти відмічаєш, Сара Кірш писала майже щомісяця у 1982 році), українського дисидента, який помер або, ймовірно, був убитий у російських таборах. Стуса було номіновано на Нобелівську премію з літератури, але увага преси до лауреата Нобелівської премії з літератури, який перебуває в таборі, була тим, чого радянська влада прагнула будь-що уникнути. Про цю пам’ятну історію я довідалася з Твого блогу. Сподіваюся, у Тебе багато читачів, бо вважаю Твій блог дуже інформативним. Я була особливо зворушена, коли дізналася, як багато контактів було і є між українськими та німецькими авторами та авторками. У Твоєму блозі я натрапила на письменницю Емму Андієвську, яка у 1968 році зустрічалася з Паулем Целаном. Мало того, що Целан мав книжки з її автографом, він високо цінував її. І от я дізнаюся від Тебе, що Емма Андієвська ще живе у Мюнхені, і їй дев’яносто один рік. Це, в свою чергу, робить мене щасливою і сумною водночас: мені сумно, бо я вкотре думаю, чому я так довго нічого не знала про цю письменницю і художницю з України, яка живе тут, у Німеччині, вже багато десятиліть? Емма Андієвська опублікувала 29 поетичних збірок та вісім книжок прози, а також намалювала понад 9 000 картин. І чому б на германістиці (я маю ступінь магістра з цього предмету) не давати більше знань про європейські літератури? Про такі зв’язки там навряд чи дізнаєшся. Під час навчання я багато читала Целана. У своєму блозі Ти пишеш: „У 1991 році Емма Андієвська була учасницею проєкту в Чернівцях, присвяченого Паулю Целану. Його темою була еміграція як внутрішній стан кожного митця, стан, який постійно спонукає до руху і змушує шукати орієнтири для створення власного мистецького всесвіту“. Ти пишеш про те, скільки внутрішніх подорожей здійснюють митці, і наскільки транскордонною є художня, та й взагалі літературна творчість як така. Особливо, якщо глянути на таких поетів, як Целан чи Андієвська, які почувалися і залишаються своїми у багатьох культурах. Припускаю, що ти особисто знайома з Еммою Андієвською?
Це переносить мене від германістики до славістики в Німеччині. У своєму листі Ти висловлюєш надію, що нарешті можна буде здобути повну освіту з україністики у слов’янських інститутах німецьких університетів. Ти коли-небудь зустрічалася зі славісткою Анною Артвінською? Вона родом з Польщі і викладає слов’янське літературознавство в Ляйпціґу (її спеціалізація – західна славістика). Навесні ми якось мали нагоду довше поспілкувалися. Вона сказала мені: „Східноєвропейські дослідження занадто довго були зосереджені лише на Росії“, і: „У багатьох німецьких університетах східнослов’янські студії де-факто є русистикою. Західнослов’янські студії трохи більш емансиповані; зрештою, в Німеччині можна вивчати полоністику та богемістику“. Після початку війни, за її спостереженнями, у Ляйпціґу зріс інтерес до української, а також білоруської мови та літератури. Однак фахівців з українознавства бракує, і майже нічого не закріплено в навчальній програмі. Я згадую Юрка Прохаська зі Львова, з яким я спілкувалася навесні. Він сказав, що його дратує той факт, що люди починають цікавитися Україною лише тоді, коли на екрані телевізора з’являються драматичні кадри – Чорнобиль, Майдан, Крим, війна. Анна Артвінська також сказала, що „це дуже сумно, що все це тільки зараз привертає нашу увагу. Україна є другою за величиною країною в Європі“. Потім ми продовжили розмову про причини такого „ігнорування“, і вона сказала, що тут бракує усвідомлення того, що Радянський Союз не можна ототожнювати з Росією; майже нічого не відомо про окремішність української історії та культури, і занадто мало розуміння відмінностей між різними пострадянськими державами. Я хотіла дізнатися від неї, чи попри це іноземне домінування існує внутрішня лінія, яка простежується в українській літературі та культурі. Вона дала мені чудову відповідь – для неї „червона нитка“ полягає у дуже субтильній реакції на іноземне панування і особливій чутливості до того факту, що як нація, українці повинні були постійно утверджуватися заново стосовно до різних культурних ареалів, мов і політичних систем. Це не залишилося без наслідків, адже література не виникає на порожньому місці. На думку Артвінської, вже українських романтиків вабила тема підпорядкованого становища, в якому вони перебували. Українські автори знають, що спершу вони мають створити простір для своєї мови. Це постійний мотив, який пронизує різні епохи та естетики. Але основна ідея, основна теза залишається. У літературі 19 століття, наприклад у Івана Франка, дійсно є багато поезій про красу української природи. Але ця пам’ять про красу завжди пов’язана з відчуттям втрати. Відома українська авторка Оксана Забужко у своїй ліриці полюбляє самоіронію, грається з комплексами меншовартості та накинутими їй кліше. На думку Артвінської, це також своєрідна реакція на те, коли Тебе не помічають.
А як Ти думаєш? Чи відгукується Тобі ця спроба знайти таку „червону нитку“ в українській літературі? І як Ти в цьому контексті трактуєш власні романи?
Я могла б ще дуже багато написати. Різдво вже не за горами. Щойно по радіо я почула, що дедалі менше людей в Україні хочуть святкувати православне Різдво, є тенденція до святкування 24 грудня. Коли і як Ти святкуватимеш Різдво зі своїми дітьми – не знаю, чи пасує казати святкувати, коли чоловік і батько на війні. І взагалі – .
Поки я не забула: У маленькій жовтій різдвяній посилці чорний шоколад.
