Люба Таню
Я страшенно вдячна тобі за лист, сповнений емпатії та ґрунтовного знання українського контексту, уміння поставити себе на місце іншого, проаналізувати прогалини взаємного уявлення німців та українців. Я не змогла би сформулювати краще те, що, мабуть, найбільше дошкуляє тут, у Німеччині, українським біженцям. На щастя, мені не доводилося особисто стикатися зараз із найбільш проросійськи налаштованими німцями, але я достатньо спілкувалася з ними раніше, ще до війни, тож не маю сумнівів, що позиція їхня зараз саме така, як ти пишеш.
Мені і справді пощастило потрапити у місце, де нікому не потрібно пояснювати ні того, що зброя для України зараз – це не загроза миру у Європі, а навпаки, порятунок, ні того, що постімперський культурний наратив повинен змінитися. Тож я почуваюся мов на острові однодумців серед моря невдоволених цінами, втомлених біженцями, не готових навіть розширити список літературного канону, не кажучи вже про цілковите його переосмислення.
Але ми забули з тобою про ще одну проблему, а саме вона останнім часом домінує навіть над переживаннями про економічну кризу і зростання цін на газ. Ця проблема – збайдужіння і втома від новин. Все більше людей довкола повторюють, що не можуть більше дивитися новини, особливо новини про Україну. Незмінні кадри руйнувань і вбивств перестали шокувати і почали втомлювати. І це нормально, адже тут, у Німеччині, у людей інше життя, їм не потрібно переживати, що завтра зникне струм, і вони не зможуть працювати, вони не запасають воду і не думають, як обігріти помешкання, коли немає струму і не гріють батареї. Тож їхнє збайдужіння і втома цілком зрозумілі.
Але сам факт такого звикання до війни – це значно гірше, ніж затяті дебати про те, чи варто і чи доцільно саме зараз організовувати спільні культурні події для українських і опозиційних російських митців, чи слід видавати переклади сучасної російської літератури і чи застосовувати під час відбору політичні фільтри, чи соромитися того, що про Україну так мало відомо і под. Поволі найбільшим бажанням стає просто забути про те, що відбувається десь там під Донецьком, не чути, не знати, не бачити. Просто зосередитися на тому, чи випав сьогодні сніг, і почати планувати наступну відпустку. І я геть не здатна засуджувати це, адже мені і самій найбільше у світі хочеться про все забути, прокинутися і усвідомити, що все це було лише страшним сном, і я у Марбаху просто так, на стипендії, досліджую архівні матеріали і пишу блог про те, що знайшла серед книг, які колись належали Паулю Целяну, а тепер зберігаються тут, у Марбаху, українські збірки поезій Емми Андієвської, підписані нею для поета. Пишу і сподіваюся, що ще хоч комусь, крім мене, стане тепло на душі від знання про те, що Андієвська і Целян зустрічалися у 1968 році, що знати про це ще хоч комусь потрібно, що про такі речі не соромно думати і писати, коли десь гинуть діти і замерзають від холоду пенсіонери.
Адже якщо не писати і не думати про такі речі, то як можна протидіяти тим прогалинам у знаннях про Україну, про які ми з тобою говоримо? Я не схильна звинувачувати у цьому лише німців. Ясна річ, багато фактів були очевидними, просто на них слід було подивитися критичніше, не приймаючи на віру навʼязуваний десятиліттями радянський наратив. І ти згадуєш ці факти: відсутність усвідомлення того, що друга світова війна принесла найбільше шкоди саме українцям, що Україна – одна з найбільших європейських країн, що історія і культура цієї країни існують набагато довше, ніж російська історія та літературна російська мова, що Київська Русь не має нічого спільного з Росією і це зовсім не колиска трьох братніх народів, як би не намагалися нас у цьому переконати кремлівські пропагандисти та фальсифікатори історії. І ще багато всього іншого.
Провина у тому, що Україна так довго залишалася поза фокусом європейців, — це насправді цілий комплекс причин та наслідків, і у такому короткому листі не вдасться проаналізувати, чому саме так сталося. Але зараз мені видається не надто важливим такий пошук причин і винних. Набагато важливішим зараз є спробувати змінити цей стан речей.
Ти питаєш мене, чи втомилася я від німецьких новин. Ні, не втомилася. Навпаки, вони дають мені матеріал для роздумів і ідеї, як ще можна формулювати аргументи і переконувати своїх читачів та слухачів відмовитися від пасивного споживання пропаганди на користь критичного пошуку інформації. Інформаційна війна – це частина війни реальної, неможливо виграти одну без іншої. Тому зараз як ніколи не можна опускати руки і втомлюватися від новин, безнадії, зими, депресії, авітамінозу.
Я вірю у силу окремих людей. Таких, наприклад, як ти. Ти не чекаєш, поки наратив німецької політики зміниться на краще, а просто робиш шоколад, продаєш його і відправляєш гроші в Україну. Просто використовуєш усі майданчики, де люди готові слухати тебе, щоб розповісти про Україну, щоб зменшити білі плями і прогалини у взаємному знанні. Просто допомагаєш тим, кого знаєш і так, як можеш. Не втомлюєшся, не забуваєш, не відгороджуєшся, хоч і в тебе, мабуть, достатньо власних проблем. Приблизно так само діють і волонтери, які просто збирають усе необхідне для армії замість обурюватися невдалими висловами чи рішеннями політиків, або ж відсутністю емпатії у вигорілих і виснажених співгромадян.
Я не належу до тих людей, які вірять у цінність здобутого на війні досвіду. Для мене війна – це лише трагедія і нічого поза тим. Чорна вирва у часі, яку вже нічим не заповниш.
Але я дуже сподіваюся, що серед наслідків цієї війни залишаться саме такі поодинокі, або і системні проекти взаємної співпраці, насамперед культурної співпраці, подолання білих плям і прогалин у знанні одне про одного. Я дуже сподіваюся, що на полицях німецьких книгарень зʼявиться незабаром значно більше перекладів українських книг, ніж це було досі. І що в Україні перекладів із німецької побільшає. Сподіваюся, що будуть створені численні державні програми підтримки взаємних перекладів, які допоможуть втілювати у життя такі проекти. Сподіваюся, що німецькі та українські письменники частіше перетинатимуться на спільних заходах, спілкуватимуться, робитимуть спільні проекти.
Усе це існувало і до війни, просто я мрію про те, щоб цього стало більше, щоб такі речі могли стабільно розраховувати на інституційну підтримку.
Я мрію про те, що новини про Україну стануть постійними рубриками німецьких газет, і це будуть різні новини, не лише повідомлення про екстраординарні події — Чорнобиль, вбивства на Майдані, війна, як це було досі. Я мрію про те, що на факультетах славістики у Німеччині будуть вивчати не лише російську мову і літературу, як зараз, а можна буде обрати собі будь-яку іншу словʼянську, у тому числі і українську. Сподіваюся, що рівень факультетів україністики у Німеччині відповідатиме хоча би рівню факультетів германістики в Україні. Мені хочеться вірити, що вже зовсім незабаром українські випускники зможуть вступати до європейських вузів, і у тому числі до німецьких, відразу після школи, а українське ЗНО визнаватиметься на рівні з німецькою абітурою. Ця реформа в українських школах уже почалася, її лише слід завершити. Хочеться вірити, що українцям незабаром можна буде вільно обирати, у якій країні ЄС жити і працювати, відповідно до власної кваліфікації і уподобань, і для цього не потрібно буде проходити усіх тих принизливих бюрократичних випробувань, які чинні для фахівців, що не мають громадянства в ЄС зараз. Ще більше я сподіваюся на те, що Україна стане привабливим ринком праці для фахівців із цілого світу і зможе створити привабливі умови для бажаючих відновлювати країну та економіку після війни. Ну а найбільше я мрію про те, з чого ми починали нашу розмову – про взаємну емпатію, про те, щоб вона стала lingua franca світу у зовсім недалекому майбутньому і назавжди замінила мову ультиматумів, погроз і ракетних ударів. Така ось, майже різдвяна мрія.
Дякую тобі, Таню, за твої листи і за все інше, ти сама знаєш, за що.
P.S. Шоколад я люблю чорний.
